#РодинніІсторіїВійни

     Дитинство мого прапрадіда Івана Соловейовича минуло в селі, в незаможній сім'ї селянина «Ми, діти бідняків, - згадував Іван Соловейович, - бачили, як важко доводиться нашим батькам, і гірко переживали їхні сльози. І якою ж була радість, коли з ярмарку привозили нам по бублику, або прянику! Коли ж вдавалось назбирати трохи грошей до Різдва або Пасхи, на пироги з начинкою, тоді нашим радощам не було меж. Так минуло дитинство,  і молодість затьмарилась голодними 1932-33 роками. 17 - літній Іван мусив здержувати свої апетити, тому що потрібно прогодувати батьків. Робота виснажувала його, але він вистояв. Вижив у цьому важкому пеклі.

    Наступний удар від життя  одержав у 1937р., коли його батька, без жодних пояснень, забрали і вислали на Соловки. Йому більше не довелось бачитись з батьком.

     Згодом, півроку по - тому, він іде служити в Армію. 3 1937 по 1939 рік він знаходиться далеко від дому в Усурії, на Далекому Сході. Служить в кавалерії.

    Швидко минули два роки. Іван Соловейович набув навичок у поведінці з кіньми і повернувся додому. Майже два роки мирного життя чекали Івана Соловейовича. Молодий парубок, повний сил, тільки но повернувся зі служби. Влаштувався у колгосп на роботу. Працював  сумлінно. Згодом одружився. Дружина народила дочку. А тим часом, далеко на Захід, в Німеччині Адольф Гітлер готувався до війни. Проте цього жителі села не знали, доживали останні мирні місяці.

    22 червня 1941 року о 12 год. по радіо виступив Молотов. Тоді всі дізнались, що фашистські війська розпочали війну. Івана Соловейовича забирають на фронт.

    Після мобілізації попав  на перший український фронт, в склад 309 стрілкової девізії. Якщо бути точним, то я лише був приписаний сюди по документах. Фактично, я був там, куди мене посилало керівництво. В військовому білеті написано: рядовий, стрілець. Але я не офіційно, служив зв'язківцем - згадує Іван Соловейович.

   „Ти мені пробач, - обриває розповідь ветеран, - але мені важко на схилі віку усе пригадати. Часткова амнезія після конфузу і старість беруть своє. Хочеться розповісти усе. Але чи вдасться?" Німецькі війська переважали нас у всьому,- продовжує свої спогади , навіть в дисциплінованості своїх військ. І це відіграло одну з важливих ролей на початку війни.

   Німецько-фашистські війська являли собою велику силу. Тому перші роки війни ми лише оборонялися і відступали, хоча деколи і наступали. Проте згодом через нерівність сил здавали свої позиції. Таким чином, від шаленого опору і наступу фашистських військ нашу стрілкову девізію відкинули аж до Харкова. Одного листопадового дня, коли ми ввійшли в м.Харків нас не очікувано почали обстрілювати з двох сторін, тим самим одрізавши від більшості. Згодом ми дізналися, що нас взяли в „котел" і хочуть полонити. Ми так просто здатись не хотіли. Вирішили битись до останньої краплі крові, але ворогові не здаватись. Незабаром розпочалась атака танків і роти піхоти противника. Кілька танків підійшли до нас майже впритул. Командир метнув зв'язку гранат, підбив танк, а під другий кинувсь сам із зв'язкою гранат у руці. Атаку ми відбили, але наш командир загинув. Наступного дня все повторилось знову. І лише на двадцятий день після чергової атаки німецьких військ нас взяли в полон. А було це так. Удосвіта противник відновив наступ ще більшою масою своїх ударних угруповань. Він тиснув до останнього. Хлопці згадували про своїх рідних і з іменами загиблих кидались під танки з гранатами. Гинули німці і гинули наші, але жодні не хотіли поступатись. Наші сили все слабшали і слабшати. І я вирішив зробити те, що робили хлопці до мене - кинутись під танк з гранатами. Тільки я вискочив із-за барикади і хотів було бігти на танк, як позаду мене вибухнув снаряд і мене конфузило. Прийшов до тями я лише в полоні, коли мене несли на ношах, нічого не пам'ятаючи... Згодом мені розказали, що було подумали, що я мертвий, але я  почав ворушитись і мене забрали в табір. Яке моє було здивування, коли я не виявив на собі жодних поранень. От тільки голова дуже боліла.

     Пройшла хвилина, після чого він сказав :"Можу сказати лише одне, що важко мені, тай не тільки мені було там. Але я кріпивсь, дома мене чекали дружина і дочка. Та найпершим ділом це війна. Я хотів бити ворогів. Знищити тую чорну силу, що нависла над нами. Проте колючий дріт і високі стіни не давали мені цього зробити. Я вважав себе зрадником, тому що працював на тих, хто вбивав моїх побратимів, земляків... Про спроби тікати було й марно думати. Лишалось мучитись, молити Бога про визволення і чекати моменту коли б вдалося повернутись на фронт і бити фашистів.

    „ Смерть в таборі мені б не дала нічого. Вона була б безглуздою. По перше, мої рідні не знали б де я загинув. По друге, кидаючись під танк я забрав би з собою ж мінімум одного німця. І коли б мені прийшлось після того, ж я знов повернувсь на фронт, кинутись все таки під танк, або щось подібне, я не роздумував би. Я зробив би це заради Батьківщини" - відповів спокійно Іван Соловейович.

    "Надворі йшов 1944рік. Я повернувся додому. Вже майже три роки не бачив рідних. Проте війна не чекала і я мусів швидко повертатись на бойові рубежі. Що я й зробив.

    Знову повний сил і відваги я ринувсь у бій. Майже кожного дня ми завойовували все нові і нові позиції. Німці втрачали свої бойові сили, а ми, навпаки. Бої були запеклі. Все частіше при сильному натиску німці здавались в полон. Вони вже тоді були морально зломлені. Кожного дня нам привозили боєприпаси. Воювати ми мали чим. Ми усі були налаштовані лише на перемогу. Про відступ і мови не могло йти. Хочу розказати про свій останній бій. Сталось це 6 червня 1944 року в с. Комки Тернопільської області. Ворог зайняв тут дуже міцні позиції. Наші війська атакували зі всіх сторін. Проте німці не відступали. Як тільки ослабли фашистські обстріли, уздовж бойової ділянки загуркотіли гармати. Це наші артилеристи відкрили вогонь по окопах і заздалегідь виявлених опорних пунктах, по вузлах опору та інших вогневих точках гітлерівців. І майже відразу ж, слідом за розривом снарядів, в атаку кинулись солдати. Серед них був і я.

    У ході атаки нашим воїнам вдалось вибити ворога з траншеї і знищити два його вузли опору. Та невдовзі, отямившись і зосередивши свої сили гітлерівці перейшли в контратаку. Бій уже важко було контролювати. Солдати кидались в  атаку і падали скошені кулями противника.

     І ось в атаку підняли нас. Я не вагаючись ні секунди, кинувся у бій, проте пробігши кілька метрів впав від пекучої болі в ногах. Спочатку ж не збагнув, що зі мною, а згодом зрозумів -поранений. Вже лежачи я продовжував стріляти, тому що бачив, як так само падають інші солдати. Хоча біль в ногах і наростала, але я продовжував стріляти, доки не втратив свідомість. Прокинувся я вже в шпиталі. Дізнався, що важко поранений і в бій мені більше не прийдеться йти. А згодом, 15 грудня 1944 року мене демобілізували. До кінця війни лишились лічені місяці. І хоча я був демобілізований, проте, ще довго лежав в шпиталі. На лікарняному ліжку зустрів я перемогу. Мені тоді було 29 років. Рани помаленьку зарубцювались і скоро побачив я рідне село і рідну хату.